Історія розвитку волейболу

Волейбол зародився в 1895 у США; ініціатором гри вважається В. М. Морган (штат Массачусетс).

Подальше поширення волейбол одержав у Японії, Китаї, на Філіппінах.

У Європі у волейбол уперше стали грати в Чехословаччині (1907).

У 1947 утворена Міжнародна федерація волейболу (ФІВБ), що поєднує 110 країн (на 1 січня 1971).

Офіційними змаганнями ФІВБ для жінок і чоловіків є першості світу (з 1949), континентів, у тому числі Європи, - з 1948, а також змагання на Кубок світу - для національних команд (з 1965) і Кубок Європи - для клубних команд (з 1961).

З 1964 жіночі і чоловічі змагання з волейболу включені в програму Олімпійських ігор.

Найбільше поширення волейбол одержав у колишньому СРСР, Чехословаччині, Польщі, Японії, Мексиці, Бразилії.

У СРСР перші правила гри затверджені в 1926. У 1932 створена Всесоюзна секція волейболу (нині Федерація волейболу СРСР). Перша офіційна першість СРСР проведена в 1933 серед збірних команд міст. З 1938 першість країни розігрується щорічно для клубних команд. Найбільших успіхів у цих змаганнях домагалися жіночі московські команди "Спартак", "Локомотив", "Динамо", ЦСКА і чоловічі команди "Спартак" (Москва і Ленінград), "Динамо" (Москва), ЦСКА, "Калев" (Таллін), "Буревісник" (Алма-Ата).

У 1948 Федерація волейболу СРСР вступила у ФІВБ. Радянські волейболісти - багаторазові переможці найбільших міжнародних змагань. Жіноча команда СРСР вигравала першість Європи в 1949, 1950, 1951, 1958, 1963, 1967 і першість світу в 1952, 1956, 1960, 1970; радянські волейболістки - переможці Олімпійських ігор у 1968. Ч оловіча збірна СРСР - чемпіон Європи в 1950, 1951, 1967 і світу в 1949, 1952, 1960, 1962, переможець Олімпійських ігор у 1964 і 1968. Радянські волейболісти неодноразово вигравали змагання на Кубок Європи для клубних команд - чемпіонів країн. Серед кращих радянських волейболістів - заслужені майстри спорту В. А. Осколкова, Л. С. Булдакова, И. В. Рискаль, А. І. Чинілін, К. К. Ревіння, Г. Г. Мондзолевский.У 1970 у СРСР волейболом регулярно займалися 6 млн. чіл., нараховувалося близько 1 тис. майстрів спорту, 64 заслужених майстра спорту, 26 заслужених тренерів СРСР по волейболі.

У 2005 році українському волейболу виповнилося 80. Його історія тісно пов’язана з радянським спортом. На території колишнього СРСР «летючий» м’яч розпочав свою ходу 1920-1921 років.

До України ж ця гра завітала 1925 року. У тодішньому Харкові мешкав професор В.Блях. Це був спортивний чоловік: якось у Москві він випадково потрапив на цю гру й не на жарт зацікавився таким дійством. Щось подібне вирішив організувати в Харкові. Професора підтримали його колеги, учні. За кілька днів у місті було зведено перші волейбольні майданчики. Почалися масові змагання, які, власне, і поклали початок розвитку волейболу в Україні.

У лютому 1926 року при Губернській раді фізкультури створюють організаційну групу з розповсюдження та розвитку цього виду спорту. Всеукраїнський спортивно-технічний комітет затвердив єдині правила. На той час у Харкові вже налічувалося близько ста команд. Створюються перші колективи в Дніпропетровську, Одесі, Києві.

1927 року в Харкові розіграно першість України. У змаганнях взяли участь колективи з 11 міст. Перемогу святкували дніпропетровці. Цей турнір, висловлюючись сучасною термінологією, став доброю перевіркою сил перед стартом Всесоюзної спартакіади, яка відбулася в серпні 1928-го.

У фінальному матчі українці з рахунком 2:0 переграли господарів майданчика – москвичів. Таким чином, наші гравці стали першими тріумфаторами у всесоюзних змаганнях. Жіночий колектив посів друге місце.

У квітні 1933 року в Дніпропетровську стартувало так зване волейбольне свято – згодом воно трансформувалося на чемпіонат СРСР.

Зокрема прекрасний український жіночий колектив у Харкові створив Георгій Шелекетін. У складі слобожанської чоловічої дружини відмінно діяв Олексій Єсипенко. У збірній Дніпропетровська своєю неординарною грою вирізнявся популярний на той час волейболіст Семен Великий.

Київ також славився своїми майстрами «летючого» м’яча. Це Михайло Берлянд, Лев Вайнтрауб, Яків Маргуліс. Поруч з ними свій тренерський фах удосконалював Леонід Небилицький, котрий пізніше успішно працював з юнацькими збірними України. На Всесоюзних спартакіадах школярів наша юнь завжди виборювала призові місця. Непогано виступали й вихованки Давида Заславського. Українські дівчата – багаторазові чемпіонки СРСР. Наших волейболістів наставники запрошували з превеликим задоволенням, бо добре знали: українці – відмінні спортсмени. Нерідко саме вони визначали перемогу збірної на будь-якому престижному міжнародному турнірі.

Приміром, на Олімпійських іграх 1964 року харків’яни Юрій Венгеровський, Юрій Поярков, одесит Едуард Сибіряков у складі радянської команди здобули золоті медалі. На той час, до речі, Поярков був уже дворазовим чемпіоном світу, а Венгеровський і Сибіряков мали по одному такому титулу.

Через чотири роки в спекотному Мехіко семеро українських волейболістів зійшли на найвищу сходинку п’єдесталу. Це – харків’яни Василіус Матушевас, Юрій Поярков, луганець Володимир Бєляєв, одесити Євген Лапинський, Віктор Михальчук, кияни Володимир Іванов, Борис Терещук. До них можна сміливо приєднати й Едуарда Сибірякова – вихованця вітчизняного волейболу, котрий у ті роки захищав кольори одного з московських клубів. Усього ж Україна має 14 олімпійських чемпіонів, 11 чемпіонів світу, 27 переможців європейських форумів.

Использовав материалы реферата Історія розвитку волейболу, оставте пожалуйста отзыв о реферате:

Отзывы

Оставить отзыв