Рефераты, сочинения, ВУЗы, литература
  • главная
  • о проекте
  • добавить работу
  • контакты
  • У Вас в блокноте:
    0 заметок
     
     
     
     
     
    Реферат Правовий статус держави як суб’єкта міжнародного права

    Правовий статус держави як суб’єкта міжнародного права

    Суб'єкт міжнародного права - це носій міжнародних прав і обов'язків, що виникають відповідно до загальних норм міжнародного права або розпорядженнями міжнародно-правових актів; чи обличчя (у збірному змісті), поводження якого прямо регулюється міжнародним правом і яке вступає (може вступати) у міжнародні публічні відносини. Відповідно, міжнародна правосуб'єктність - юридична здатність особи бути суб'єктом міжнародного права.

    Міжнародна правосуб'єктність по своєму походженню поділяється на фактичну і юридичну. Існують тому дві категорії суб'єктів МП: первинні (суверенні) і похідні (несуверенні).

    Основним суб'єктом міжнародного права є держава. У міжнародно-правовій літературі здавна використовується поняття держави, що включає в себе три основних компоненти - суверенну владу, населення, визначену територію.

    Держава вступає у різні майнові відносини, внаслідок чого відбувається її розвиток та розвиток суспільства в цілому. Як зауважувалося, ці відносини з іншими державами, міжнарод­ними організаціями, юридичними чи фізичними особами поді­ляються на два види. По-перше, такі. що регулюються нор­мами міжнародного публічного права, виникають між держа­вами, державою та міжнародними організаціями у сфері між­народного торговельного права, валютних відносин, промис­лового, сільськогосподарського, науково-технічного співробіт­ництва, транспортних перевезень тощо. По-друге, це правовід­носини, які регулюються нормами міжнародного приватного права і виникають за участю держави, з одного боку, та іно­земних юридичних осіб, міжнародних господарських організа­цій, фізичних осіб — з іншого.

    Для розмежування публічно- та приватно-правових відно­син важливе значення має та обставина, в якій саме якості виступає держава. Так, угоди купівлі-продажу, що укладають­ся урядами країн, в одних випадках можуть регулюватися актом міжнародного публічного права, а в інших — нормами приватного.

    Як суб'єкт міжнародного приватного права держава може вступати у відносини з приводу отримання майна за договором дарування, у спадок за заповітом чи за законом. При цьому її правовий статус може відрізнятися від статусу інших суб'єктів права. Як спадкоємець держава опиняється у ролі носія будь-яких суб'єктивних цивільних прав, за винятком тих, що пов'язані з особистістю суб'єкта. Остання обставина виключає можливість переходу цих прав до інших осіб. Держава може бути стороною у правовідносинах, що виникають із продажу іноземцям з аукціону чи іншим чином цінних паперів. Вона є стороною в концесійних договорах, у відносинах з іноземного інвестування, спорудження будівель для своїх представництв за кордоном, власником будівель, іншого майна, їх оренди чи оренди земельної ділянки. Держава може бути також учас­ником спільних підприємств (далі — СП). Вона несе відпові­дальність за свої дії, як будь-який інший суб'єкт міжнародного приватного права.

    Різним є правове положення держави і в міжнародних (міждержавних, у т. ч. господарських) організаціях. Як суве­рен, держава вступає у вказані організації, які виникають на підставі міжнародних угод і формуються на засадах членства. Держави-члени можуть виділяти вказаним організаціям май­но. Останні вчиняють угоди, спрямовані на задоволення своїх потреб чи потреб держави. Відносини між державами-членами та самою організацією, у т. ч. й майнові, можуть мати міжна­родно-правовий або приватно-правовий характер.

    У всіх правовідносинах від імені держави, як суб'єкта між­народного приватного права, діють уповноважені нею суб'єк­ти: наприклад, уряд, закордонні представництва, окремі служ­бові або посадові особи.

    Відомо декілька доктринальних поглядів на державу як суб'єкт цивільних правовідносин. Зокрема, вважають, що дер­жава є особливим суб'єктом права. Адже немає такого наддер­жавного органу, який наділив би її правами юридичної особи. Цей суверен сам наділяє інших суб'єктів такими правами, але не присвоює собі статусу юридичної особи. Завдяки такій властивості, як суверенітет, держава може виступати у від­носинах, що регулюються нормами як міжнародного публіч­ного права, так і приватного (М. Богуславський). Тому можна не погоджуватися з теорією "розщеплення" держави, яку поді­ляють чимало зарубіжних правників. Відповідно до неї держа­ва, як суб'єкт майнових відносин, "розпадається" на дві особи. По-перше, коли вона діє на підставі суверенітету як суб'єкт влади. По-друге, укладаючи цивільно-правові угоди, вона втрачає властивості владного суб'єкта і прирівнюється до інших юридичних осіб.

    Національне законодавство здебільшого врегульовує вказа­ні питання щодо держав. Наприклад, § 21 Цивільного кодексу Чехії 1964 p. вказує, що держава вважається юридичною осо­бою, якщо вона є учасником цивільно-правових відносин. У ст. З Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" зазначено, що Україна й інші держави, які беруть участь у господарській діяльності, діють як юридичні особи.

    Проте держава, як система організації влади, здійснюючи свої функції, виступає в зовнішньому обігу, в т. ч. у цивільноправових відносинах, як суверен. Тому важливим є чітке роз­межування функцій інших суб'єктів права, які діють в обігу і від імені держави, і від власного імені; розмежування статусу майна, яким вони володіють; майнової відповідальності дер­жави та інших суб'єктів права.

    Термін "імунітет" у перекладі з латинської мови означає звільнення від чогось. Імунітет держави у широкому застосу­ванні — це принцип, згідно з яким до держави або її органів і представників не може бути заявлений позов в іноземному суді без її згоди. У міжнародному приватному праві під імуні­тетом розуміють непідлеглість однієї держави законодавству та юрисдикції іншої. Імунітет грунтується на суверенітеті дер­жав, їх рівності. Це означає, що жодна з них не може здійсню­вати свою владу над іншою державою, її органами, майном. Такий статус характеризується як par in parem non habet im-perium — рівний над рівним не має влади.

    Принцип непідпорядкування однієї суверенної держави дії законодавства іншої або вилучення держави та її органів з-під дії юрисдикції іншої держави отримав своє походження з по­сольського права і сьогодні став загальновизнаним. Законо­давство та доктрина завжди намагалися визначити його сут­ність і кодифікувати норми про імунітет у окремих загальних (універсальних) конвенціях. Частково це вдалося зробити у Віденській конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 p., Конвенції про спеціальні місії 1969 p., Віденській кон­венції про представництво держав і їх відносини з міжнарод­ними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 p., Віденській конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 p. Ці угоди регулюють чимало питань, пов'яза­них з представництвом держав у міжнародному спілкуванні, зокрема, використання дипломатичним агентом імунітету від цивільної юрисдикції, крім пред'явлення речевих позовів що­до приватного нерухомого майна, яке знаходиться на території держави перебування, якщо тільки агент не володіє імуніте­том від імені акредитуючої держави з метою представництва;

    пред'явлення позовів у сфері спадкування, якщо агент пови­нен бути виконавцем заповіту, здійснювати піклування над спадковим майном, спадкоємцем чи "відказоодержувачем" як приватна особа, а не від імені акредитуючої держави (ст. 31 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 p.).

    Погляди на правову характеристику імунітету є різними. Одні вчені вважають, що імунітет не має імперативного харак­теру (Я. Броунлі), інші ж вказують на його імперативний ха­рактер (М. Богуславський). Незважаючи на різницю у докт­рині стосовно імперативності чи диспозитивності норм про імунітет, законодавство та практика усіх держав явно й без­умовно грунтується на принципі імунітету. Однак, з кінця минулого століття деякі держави роблять винятки з імунітету у випадках, коли іноземна держава є суб'єктом цивільно-пра­вового обігу. Це викликало протиріччя з питань застосування імунітету. Неоднозначність поглядів виявилася й у доктрині права.

    Міжнародні конвенції, законодавство, практика та доктрина держав по-різному визначають такі поняття, як сутність та види імунітету. Імунітет відрізняється від непідпорядкування дії законодавства іншої держави. Як вказувалося, імунітет дер­жави може розумітися як вилучення держави та її органів з-під дії юрисдикції іншої держави.

    У теорії та практиці держав розрізняють декілька видів іму­нітету: 1) судовий; 2) від попереднього забезпечення позову;

    3) від примусового виконання судового рішення; 4) майновий (власності). Судовий імунітет полягає в непідсудності дер­жави без її згоди судам іншої (par in parem non habet jurisdic-tionem — рівний над рівним не має юрисдикції). Причини притягнення до відповідальності значення не мають. До дер­жав, як правило, не можуть бути пред'явлені позови у інозем­них судах, якщо тільки ці держави з власної волі не підпоряд­кували себе юрисдикції іноземних судів. Вказане торкається позовів, які порушуються безпосередньо проти іноземних дер­жав, та "непрямих" позовів, як наприклад, позовів in rem (речевих) про судно, що знаходиться у володінні іноземної держави.

    Імунітет від попереднього забезпечення позову полягає в тому, що не можна без згоди держави застосувати будь-які примусові заходи до її майна. Імунітет від примусового вико­нання рішення означає, що без згоди держави не можна здійснити примусове виконання судового рішення, винесеного проти неї судом іншої держави. Поряд із зазначеним вживають більш загальне поняття — майновий імунітет. Питання про цей вид імунітету може виникнути, наприклад, у зв'язку з розглядом певної справи в суді.

    Застосування імунітету не означає відмови у правосудді. Позов до держави може бути заявлено у судах цієї ж держави. А в судах іншої держави — тільки з її явно вираженої або мовчазної згоди. Способи виразу згоди різні. По-перше, через уповноважених на це осіб. По-друге, така згода може бути ви­ражена державами на взаємних та добровільних засадах у зви­чаєвій чи конвенційній нормі публічного міжнародного права, зокрема, у багатосторонньому чи двосторонньому договорі з торговельних відносин тощо. Прикладом конвенційних норм з питань імунітету від юрисдикції є Європейська (Базельська) конвенція про імунітет держав від 16 травня 1972 p., чинна з 11 червня 1976 p. (учасники — Австрія, Бельгія, Юпр, ФРН, Великобританія).

    Серед міжнародних конвенцій, норми яких є вираженням волі держав щодо згоди на підпорядкування спору суду певної держави, є Брюссельська конвенція для уніфікації деяких пра­вил стосовно імунітету державних суден від 10 квітня 1926 p. та Додатковий протокол до неї від 24 травня 1934 р. У зазна­ченій Конвенції беруть участь більше 20 держав.

    Торговельні договори, зокрема — колишнього СРСР із схід­ноєвропейськими, західними та іншими державами, передба­чали норми про згоду на юрисдикцію судів договірної держави з певної категорії справ. Переважно такі норми формулювали­ся у додатках до договорів про правовий статус торговельних представництв у цій державі. Міжнародні договори України також можуть мати норми стосовно юрисдикції. Про це свід­чить, зокрема, ст. 38 Закону України "Про зовнішньоекономіч­ну діяльність", де вказано, що спори, які виникають між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними суб'єктами господарювання у процесі такої діяльності, можуть розглядатися судами та арбітражними судами України, а та­кож — за згодою сторін спору — Міжнародним комерційним арбітражним судом і Морською арбітражною комісією лри Торгово-промисловій палаті України та іншими органами ви­рішення спору, якщо це не суперечить чинним законам Украї­ни або передбачене міжнародними договорами України.

    По-третє, згода може бути виражена у письмовому контрак­ті, тобто у документі, підписаному фізичними чи юридичними особами, або укладеному шляхом обміну листами, повідом­леннями по телетайпу, телеграфу або з використанням інших засобів електрозв'язку, що забезпечують фіксацію контракту, або шляхом обміну позовною заявою та відзивом на позов, у яких одна сторона стверджує про наявність годи, а інша проти цього не заперечує. З метою реалізації ст. 38 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність", яка вказує на вибір суб'єктами правовідносин компетентних органів для розгляду спору, допускається складення арбітражної угоди (арбітраж­ного застереження). В угоді має бути посилання на документ, який містить арбітражне застереження, що є частиною угоди. Угода має бути укладена в письмовій формі. Суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка із сторін попросить про це не пізніше подання своєї першої заяви по суті спору, припинити прова­дження по справі та направити сторони до арбітражу, коли не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чин­ність або не може бути виконана. Якщо ж позов пред'явлено на підставі арбітражного застереження, арбітражний розгляд може бути розпочато або продовжено, й арбітражне рішення може бути винесене, доки суперечки про підсудність чекають розв'язання у суді. Зазначений спосіб надання згоди держави на розгляд спору в іноземному суді (арбітражі, третейському суді) використовується найчастіше.

    По-четверте, якщо такої згоди немає, то контрагент за до­говором може звернутися до власної держави з клопотанням про вступ останньої в дипломатичні переговори з іноземною державою.

    Застосування імунітету вважається загальновизнаним у су­часній міжнародно-правовій практиці. Проте нині немає єдності в розумінні обсягу та сфери застосування цього принципу. У зв'язку з цим з 1978 p. Комісією міжнародного права ООН проводиться робота з питань юрисдикційного іму­нітету держав. Її результатом став збірник "Матеріали про юрисдикційні імунітети держав і їх власності" (Нью-Йорк, 1982 p.). Наступним етапом кодифікації та прогресивного роз­витку норм юрисдикційного комітету держав став проект ста­тей про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прий­нятий у першому читанні Комісією міжнародного права 1986 p. Проте остаточна кодифікація цих норм можлива тіль­ки у разі прийняття відповідної конвенції, яка сьогодні є по­трібною для уникнення суттєвих протиріч у законодавстві та практиці держав.

    Сьогодні в доктрині та практиці різних правових систем відомі дві теорії розуміння імунітету держави: імунітету абсо­лютного та функціонального (обмеженого). Відповідно до теорії абсолютного імунітету держави імунітет заснований на імперативному принципі сучасного міжнародного публічного права — суверенній рівності держав. Держава завжди є єдиним суб'єктом, хоча вияв її правосуб'єктності може бути різним.

    Тому, як суб'єкт міжнародного приватного права, держава не втрачає властивості суверена (владної особи), а продовжує діяти у цій сфері як суверен, користуючись абсолютним іму­нітетом.

    Згідно з цією теорією має місце достатньо широке тлума­чення та застосування імунітету, яке полягає в тому, що заяв­ления позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави може бути допущено тільки зі згоди компетентної держави. Виникнувши в середні віки, вказаний принцип тривалий час домінував у міжнародно-правовій практиці й теорії. Тепер коло держав, які застосовують його, значно звузилось. Зазначена теорія поширена в Болгарії, КНР, Польщі. Свого часу радянська доктрина, теорія і практика визнавала принцип абсолютного імунітету. Тобто вона виходила із того, що держава не перес­тає бути сувереном в економічному обігу, не відмовляється від суверенітету і не позбавляється його.

    У більшості держав набула поширення теорія функціональ­ного (обмеженого) імунітету. Відповідно до неї держава, діючи як суверен, завжди користується імунітетом. Якщо ж держава діє як приватна особа, скажімо, в зовнішньоторго­вельних операціях, то в цих випадках вона імунітетом не во­лодіє. На вказаній концепції базується і Європейська (Ба-зельська) конвенція про імунітет держав 1972 p. Конвенція розмежовує публічно-правові та приватно-правові дії держа­ви. Вона містить перелік випадків, у яких держава не ко­ристується імунітетом (спори з трудових контрактів, охорони патентів на товарні знаки, щодо нерухомості, відшкодування шкоди та ін.). Незастосовується імунітет щодо контрактів, які повинні бути виконані в країні суду, що розглядає справу; щодо виконання угод комерційного, фінансового, професійного ха­рактеру. Імунітет не визнається, якщо держава має комерцій­ну установу в державі суду, який розглядає справу.

    Проте імунітет зберігатиметься, якщо правовідносинам з участю держави буде притаманна хоча б одна з умов: 1) дру­гою стороною у спорі є також держава; 2) сторони у письмовій формі спеціально домовилися про визнання імунітету; 3) не-комерційний договір було укладено на території іноземної держави, і він підпорядковується нормам її адміністративного права.

    На засадах теорії про функціональний (обмежений) імуні­тет грунтуються Закон про імунітети іноземної держави (США, 1976 р.). Акт про імунітет держави (Великобританія, 1978 р.), Акт, що надає імунітет державі у канадських судах (Канада, 1982 p.), Ордонанс про імунітет держави (Пакистан, 1981 p.), Акт про імунітет держави (Сінгапур, 1979 р.), Акт про імунітет іноземної держави (ПАР, 1981 р.), Акт про іму­нітет іноземної держави (Австралія, 1984 p.). Теорію обмеже­ного імунітету застосовують у своїй практиці суди Австрії, Франції, Італії, Швейцарії, Бельгії, Греції, Данії, Норвегії, Фінляндії. Про застосування у практиці судів ФРН теорії функціонального імунітету свідчать рішення Конституційного суду цієї держави від 1962 та 1963 p.

    Питання, пов'язані з імунітетом держави, її органів та пред­ставників, не вирішені остаточно. Наприклад, різним є став­лення до застосування імунітету у разі пред'явлення зустріч­ного позову. На думку багатьох учених (Є. Усенка, І. Перетер-ського, Л. Лунца), якщо згоди бути відповідачем по зустріч­ному позову держава, котра є позивачем по основному позову, не надала; то до зустрічного позову застосовують загальні пра­вила про судовий імунітет держави. М. Богуславський вважає, що звернення однієї держави з позовом до суду іншої не оз­начає визнання підсудності щодо зустрічного позову. Якщо держава-позивач не надавала такої згоди, то щодо зустрічного позову повинні застосовуватися загальні положення про іму­нітет. Це правило підтримувалося у доктрині та застосовува­лося у судовій практиці.

    Однак сьогодні ситуація є дещо іншою. Згода держави, кот­ра пред'явила позов, на юрисдикцію суду стосовно зустрічних позовів, що грунтуються на тих же правовідносинах чи фак­тах, що і основний, вважається наданою. Це випливає з норм багатосторонніх міжнародних договорів, наприклад, Віден­ської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 p. (статті 31, 32)' та інших конвенцій про дипломатичне право, Європейської конвенції про імунітет держав 1972 p. (ст. 1). Наприклад, у п. 3 ст. 32 вказаної Віденської конвенції передбачено, що порушення справи дипломатичним агентом або особою, яка користується імунітетом від юрисдикції від­повідно до ст. 37 цієї Конвенції, позбавляє цю особу права посилатися на імунітет від юрисдикції щодо зустрічних позо­вів, безпосередньо пов'язаних з основним позовом. Стаття 31 цієї Конвенції зазначає, що дипломатичний агент користуєть­ся імунітетом від цивільної юрисдикції тільки стосовно майна чи ситуацій, коли він представляє інтереси акредитуючої дер­жави. Тобто, права посилатися на імунітет щодо зустрічного позову позбавляється акредитуюча держава. Пункт 2 ст. 1 Єв­ропейської конвенції 1972 p. зазначає, що договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у судах іншої договірної держави щодо зустрічного позову, якщо у його ос­нові є правовідносини чи факти, на яких базується основний позов.

    Спробою врегулювання питання юрисдикції судів та засто­сування імунітету в разі заявления зустрічного позову є ст. 10 за назвою "Зустрічні позови", що увійшла до згадуваного про­екту статей про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 1986 p. Вирішення цього питання тут базується на тісному зв'язку понять "зустрічний позов" та "основний позов". Зуст­річний позов — це цивільно-правова вимога, яка порушується відповідачем у відповідь на перший, пред'явлений до нього у суді, основний позов. У ч. 1 статті зазначено, що держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді, як­що позов, порушений нею у суді іншої держави, стосовно будь-якого зустрічного позову проти цієї держави базується на тих же правових відносинах чи фактах, що й основний позов.

    Україна може бути суб'єктом міжнародного публічного орава, наприклад, як учасниця Міжнародної угоди ООН з цукру 1992 p.1 Як суб'єкт міжнародних економічних відносин наша держава визнається членами "великої сімки" (США, Ка­нада, Японія, Франція, ФРН, Великобританія, Італія). Беручи участь як суб'єкт права у міжнародній діяльності, зокрема в міждержавних організаціях (ООН, Міжнародному валютному фонді та ін.), Україна водночас може бути й суб'єктом приватно-правових відносин. Це підтверджується і її нор­мативними актами. Положення Конституції України, Декла­рації про державний суверенітет. Законів України "Про еко­номічну самостійність України", "Про зовнішньоекономічну діяльність" та інших засвідчують, шрлержава Україна є само-стіиним суб'єкгом у здійсненні правовідносин з іноземними суб'єктами права. Позитивним є те, що в проекті Цивільного кодексу України вказується, що до цивільно-правових від­носин з "іноземним елементом" за участю держави застосовуються правила книги восьмої проекту на загальних підста­вах, якщо інше не передбачено законом (ст. 1573).

    Україна може виступати стороною в угодах з іноземного інвестування, оренди майна за кордоном. Вона є й власником майна, розміщеного за її межами. Наприклад, Україна є власником чималої кількості посольських приміщень за кор­доном, будує власні комплекси для посольств, консульств, займається ремонтом та реконструкцією представництв у ба­гатьох державах.

    У свою чергу, в Україні може розміщуватися майно іно­земних суб'єктів права. Так, іноземні дипломатичні представ­ництва, консульські установи та міжнародні урядові організа­ції можуть самостійно придбати, орендувати, використовувати на безоплатній основі споруди та приміщення, здійснювати перебудову, добудову приміщень згідно з Положенням про порядок розміщення дипломатичних представництв, консуль­ських установ іноземних держав, представництв міжнародних та іноземних організацій в Україні, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 лютого 1995 p.1

    Реалізуючи свої майнові права, Україна може бути учасником СП.

    Так, Кабінет Міністрів України постановами № 1423 та № 13375/13 ще 1993 p. ініціював створення акціонерного това­риства "Елаєнт Київ" — спільного підприємства з переробки не­безпечних старих боєприпасів. Засновниками цього СП стали Уряд України, компанія "Елаєнт Тексістемс" (США) і "Рапіербейз Лтд" (Великобританія)2.

    Україна може бути стороною у правовідносинах з продажу іноземним громадянам майна, цінних паперів, приміром, облі­гацій внутрішньої державної позики. І навпаки, держава може заборонити вчинення певних дій. Так, до набрання чинності законодавством України про роздержавлення майна постано­вою Верховної Ради Української РСР "Про захист суверенних прав власності Української РСР" від 29 листопада 1990 p.3 було заборонено випуск та реалізацію акцій усіх державних підприємств, організацій та установ, розташованих на території України, фізичним та юридичним особам поза межами України.

    Україна може спадкувати майно, розміщене за кордоном. Тому відповідно до вимог Митного кодексу України через її митний кордон вільно переміщуються речі, які належать до спадщини України. Валюта й цінності, які складають цю спад­щину, можуть ввозитися на її митну територію в порядку, встановленому законодавством України (статті 55, 56 Мит­ного кодексу України*). Відповідно до підпункту "а" п. 2 ст. З Закону України "Про акцизний збір на алкогольні напої і тютюнові вироби" від 15 вересня 1995 р.2 не підлягає оподат­куванню митна вартість алкогольних напоїв і тютюнових виробів, які перейшли у власність держави за правом спад­коємства та ввозяться в Україну. При цьому підставою для ввезення в Україну предметів, що входять до складу її спадщини, відкритої за кордоном, є легалізовані у встановле­ному порядку документи про право на спадщину та про на­лежність цих предметів до складу спадщини (ч. 2 ст. 57 Мит­ного кодексу України).

    Україна здійснює права та обов'язки як суб'єкт міжнарод­ного приватного права через інших суб'єктів права. Від імені держави певні повноваження можуть надаватися Кабінету Мі­ністрів України, Прем'єр-міністрові, Національному банку, мі­ністерствам, відомствам. Так, відповідно до пунктів 3, 4 За­гального положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади України, затвердженого Указом Президента України від 12 березня 1996 p. , вказані суб'єкти державної виконавчої влади реалізують державну політику у відповідній сфері економіки, представляють уряд України за його дорученням у міжнародних організаціях.

    Міністерство фінансів України, як уповноважена особа емітен­та — Уряду України, відповідно до Угоди між Урядом України та PAT "Газпром" про принципи врегулювання заборгованості України за поставки російського природного газу у 1994 p. і за­безпечення поточних платежів у 1995 p. від 18 березня 1995 p., a також відповідно до Положення про порядок передачі, обігу, ви­плати доходу та погашення облігацій державної зовнішньої пози­ки України 1995 року, затвердженого постановою Кабінету Мініс­трів України від 16 грудня 1995 p., оголосило про призначення акціонерного комерційного банку "Україна" додатковим платіж­ним агентом з обслуговуванням обігу, сплати доходу та погашення облігацій державної зовнішньої позики України 1995 p.

    Наша держава виступає через Міністерство фінансів України у правовідносинах, спрямованих, приміром, на виконання: 1) Угоди про позику між Україною та Експортно-імпортним банком Японії щодо надання експортного кредиту в сумі, еквівалентній 50 млн доларів США, підписаної 28 грудня 1995 р. та ратифікованої 26 березня 1996 p.; 2) постанови Верховної Ради України "Про вико­ристання кредиту Експортно-імпортного банку Японії" від 7 черв­ня 1996 p. Зазначений кредит використовуватиметься, зокрема, Криворізьким державним центральним гірничо-збагачувальним комбінатом, Північним державним гірничо-збагачувальним ком­бінатом (м. Кривий Ріг), Національною телекомпанією України на виконання зовнішньоторговельних контрактів з іноземними фірмами.

    Відповідно до Указу Президента України "Про утворення Національного агентства України з реконструкції та розвитку" від 2 липня 1996 р.2 та Положення про Національне агентство України з реконструкції та розвитку3, затвердженого Указом Президента України від ЗО серпня 1996 p., вказане агентство, зокрема, представляє інтереси Уряду України в міжнародних фінансових, міждержавних і регіональних організаціях, орга­нізаціях іноземних держав у сфері залучення та використання зовнішніх фінансових ресурсів.

    Згідно з Положенням "Про Державний комітет України по водному господарству", затвердженим Указом Президента Ук­раїни від ЗО червня 1998 р., на вказаний Комітет були покла­дені завдання, серед яких важливе місце посідає надання лі­цензій на право проведення підприємницької діяльності, вне­сення пропозицій щодо укладення й уточнення контрактів стосовно економічного та технічного співробітництва у галузі водного господарства (пункти 49, 4, 22)4.

    Із ст. З Закону України "Про зовнішньоекономічну діяль­ність" випливає, що Україна в особі її органів та створених ними зовнішньоекономічних організацій беруть участь у зов­нішньоекономічній діяльності. У ст. 20 цього ж Закону вказа­но, що експорт та імпорт озброєння, боєприпасів, військової техніки та спеціальних виробів для їх виробництва, вибухових речовин, ядерних матеріалів (включаючи матеріали у вигляді тепловипромінюючих зборок), технологій, устаткування, уста­новок, спеціальних неядерних матеріалів та пов'язаних з ними послуг, джерелом іонізуючого випромінювання, а також інших видів продукції, технологій і послуг, котрі в даний час вико­ристовуються при створенні озброєнь і військової техніки або становлять державну таємницю України, яка визначається за­конами України; дорогоцінного каміння; наркотичних і пси­хотропних засобів; експорт творів мистецтва та старовинних предметів з музейних фондів України здійснюються виключно уповноваженими Україною як державою суб'єктами зовніш­ньоекономічної діяльності.

    Свого часу важливе значення для діяльності нашої держави мали торговельні представництва за кордоном. У період мо­нополії СРСР у зовнішній торгівлі вони від імені держави уповноважувались на здійснення за кордоном права СРСР у цій сфері діяльності. Згодом згадані повноваження торговель­них представництв почали звужуватися, оскільки право на укладення зовнішньоторговельних угод було надано іншим суб'єктам господарювання — самостійним юридичним особам. Тому, відповідно до Положення України про торговельне представництво України за кордоном від 17 серпня 1993 p.1, ці представництва вже не виконували основної ролі під час укладення зовнішньоторговельних угод.

    Нині деякі повноваження у сфері зовнішньоекономічної ді­яльності Україна поклала на торговельно-економічні місії, які діють на основі постанови Кабінету Міністрів України "Про організацію роботи торговельно-економічних місій у складі дипломатичних представництв України за кордоном" від 28 грудня 1993 p., Указу Президента України "Про торговельно-економічну місію у складі дипломатичного представництва України за кордоном" від ЗО квітня 1994 p., інших норма­тивно-правових актів. Створення означених місій дає мож­ливість Україні та її суб'єктам господарювання, які через фінансові труднощі не можуть відкрити зарубіжних представ­ництв, здійснювати свою діяльність за кордоном. Ці місії мають статус дипломатичних представництв, фінансуються з бюджету України і функціонально підпорядковані МЗЕЗтор-гівлі України. Не обмежуючись власною штаб-квартирою, торговельно-економічна місія може мати своїх представників при консульських установах в інших містах іноземної дер­жави. Нині торговельно-економічні місії працюють у багатьох країнах Східної та Центральної Європи (наприклад, у Польщі, Угорщині, Канаді, ФРН).

    Зазначені місії займаються підготовкою інформації з пи­тань економіки, сприяють розвиткові торговельно-економіч­них зв'язків між державами, встановленню контактів на рівні підприємницьких структур. Основною функцією торговельно-економічної місії (на відміну від колишнього торговельного представництва СРСР за кордоном) є сприяння налагоджен­ню контактів малого та середнього бізнесу України з підпри­ємцями іноземних держав.

    Завдяки сприянню торговельно-економічних місій за кордоном 1996 p. було підготовлено до підпису проекти угод про співро­бітництво між Мінсільгосппродом, Мінлісгоспом України та від­повідними міністерствами Австрії'

    Завдяки співпраці Торговельно-економічної місії України в Ка­наді з Канадською кооперативною асоціацією. Радою українських кредитних спілок Канади та Канадським агентством міжнародно­го розвитку здійснюється програма, фінансована канадським уря­дом. Вона передбачає створення 20 модельних кредитних спілок в Україні, а також навчання спеціалістів на місцях та їх стажуван­ня в Канаді2.

    Торговельно-економічні місії беруть участь у заходах (сим­позіумах, виставках, семінарах), які проводяться органами влади та управління іноземної держави, її торгово-про­мисловими палатами, спілками, фірмами, іншими суб'єктами господарювання.

    Крім зазначених суб'єктів, функції від імені держави здійс­нюють і окремі посадові особи.

    Так, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України "Про надання повноважень на підписання Угоди між Урядом України та Урядом Російської Федерації про створення фінансово-про­мислової групи "Міжнародні авіадвигуни" від 20 березня 1995 p. заступникові міністра машинобудування, військово-промислового комплексу і конверсії після досягнення домовленості доручалося підписати від імені Уряду України зазначену Угоду, дозволивши йому в разі потреби вносити до її проекту зміни й доповнення, що не мають принципового характеру.

    Держава, вступаючи у відносини з іншими суб'єктами права, несе самостійну відповідальність за свої дії. Вона не відповідає за діяння юридичних та службових чи посадових осіб, як і вказані особи не відповідають за дії України. Так, згідно з Віденською конвенцією про цивільну відповідальність за ядерну шкоду від 21 травня 1963 p. (набрала чинності 12 листопада 1977 р.)1 цивільно-правовий обов'язок із відш­кодування шкоди може бути покладений на державу у двох випадках. По-перше, коли вона сама вважається оператором ядерного устаткування, яким заподіяно шкоду. По-друге, коли кредитори оператора не змогли отримати від нього повного відшкодування (йдеться про субсидіарну відповідальність). Аналогічним чином, відповідальність держави як суб'єкта цивільно-правових відносин передбачено і в інших конвенціях.

    За своїми цивільно-правовими зобов'язаннями Україна від­повідає майном, що є у її власності, а не майном, закріпленим за юридичними утвореннями та іншими суб'єктами права.

    Законодавство України майже не регулює питання про зго­ду держави на юрисдикцію, за винятком норм Законів Украї­ни "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про міжнародний комерційний арбітраж" та ст. 425 Цивільного процесуального кодексу України за назвою: "Позови до іноземних держав. Дипломатичний імунітет", де зокрема зазначено, що пред'яв­лення позову до іноземної держави може бути допущене лише за згодою компетентних органів відповідної держави. Відсут­ність національного нормативно-правового акта про імунітет держави та її власності є причиною недосконалості норм про регулювання питань юрисдикції та імунітету від неї. У ст. 1681 проекту Цивільного кодексу України вказано, що сторони мо­жуть передбачати своєю угодою компетенцію іноземного суду. Угода, відповідно до цієї норми, має бути оформленою пи­сьмово. Певною мірою зазначені питання запропоновано вре­гулювати у ч. 5 проекту Господарського процесуального ко­дексу України, яка присвячена й питанням судового імунітету.

    Вирішуючи питання про згоду щодо зустрічного позову, слід мати на увазі, що законодавство України сформувалося під впливом законодавства колишнього СРСР. Розділ VI Ос­нов цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік містив ст. 61 під назвою: "Позови до іноземної держави. Дип­ломатичний імунітет". Вона мала таку ж редакцію, як і відповідні статті цивільних процесуальних кодексів колишніх союз­них республік, у т. ч. й ст. 425 Цивільного процесуального кодексу України. Стаття 61 не розмежовувала основний та зустрічний позови, а у коментарі до неї зазначалося, що пред'явлення позову іноземною державою не свідчить про зго­ду цієї держави на те, щоб до неї у процесі, який уже виник, був пред'явлений зустрічний позов. За судом не визнавалося право приймати таку зустрічну вимогу без прямої згоди іно­земної держави-позивача по основному позову1. Вчені Украї­ни, роз'яснюючи ст. 425 Цивільного процесуального кодексу України, зазначали, що звернутися до іноземної держави з позовом, зокрема зустрічним, можна лише за згодою компе­тентних органів цієї держави (І. Беленчук)2.

    Питання дипломатичного імунітету у цивільному судочин­стві, крім вказаних норм, регулювали норми "Положення про дипломатичні та консульські представництва іноземних дер­жав на території СРСР", затвердженого Указом Президії Вер­ховної Ради СРСР від 23 травня 1966 р.3 та міжнародних договорів за участю колишнього СРСР, а саме Віденської кон­венції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 p., Віден­ської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 p., до якої СРСР приєднався в 1989 p.4, двосторонніх консуль­ських конвенцій, укладених свого часу СРСР з іноземними державами (наприклад, з Великобританією і Північною Ірлан­дією, Японією, Францією). Виникло питання, котре так і не було вирішене остаточно, про узгодження змісту статей 31 і 32 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 p. із загальним правилом щодо необхідної згоди на зустрічний по­зов, який містили коментарі до національного законодавства.

    Сьогодні в Україні ситуація не змінилася, її національне законодавство, а саме ні ст. 425 Цивільного процесуального кодексу України, ні норми зазначеного Положення про дип­ломатичні представництва та консульські установи держав в Україні, не вказують чітко на необхідність обов'язкової згоди щодо зустрічного позову. Позиція вчених, висловлена у ко­ментарі до ст. 425 вказаного Кодексу, не є джерелом права, а

    норми деяких міжнародних договорів за участю України, на­приклад, п. З ст. 32 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 p., суперечать її національному законодавству.

    2. Міжнародне торговельне право

    Одним із головних факторів, що впливають сьогодні на рівень світового прогресу та розвиток економіки кожної окремої країни, є міжнародне економічне співробітництво. На земній кулі налічується понад 200 великих і маленьких самостійних держав. Кожна з них проводить власну політику, створює свою економіку, водночас вступаючи у найрізноманітніші міжнародні відносини, зокрема й торгового характеру. І це цілком природно, адже ми живемо в умовах, коли посилюється інтернаціоналізація світового господарства, зростає взаємозалежність розвитку економіки окремих країн та господарських регіонів. Це вимагає від кожної країни зважувати, зіставляти свої дії з діями інших держав, а коли потрібно, то й узгоджувати їх шляхом прийняття спільних оптимальних рішень. Тільки таким шляхом можна прийти до світової економіки, яка слугувала б насамперед людині, її інтересам і потребам.

    Активний розвиток міжнародних торгових зв'язків не лише сприяє економічному зростанню держав світового співтовариства, а й дає змогу підтримувати і зміцнювати мирні взаємовідносини, знімати міжнародну напруженість, створювати систему міжнародної економічної безпеки. Іншими словами, міжнародне торгове співробітництво є реальною матеріальною основою зміцнення миру на Землі.

    У процесі міжнародного торговог співробітництва (як і співробітництва в інших напрямах) між державами, їх угрупованнями, міжнародними організаціями та іншими учасниками виникають, змінюються (або припиняються) певні відносини, які потребують відповідного урегулювання, упорядкування. Інструментом, засобом цього, як відомо, є правові норми, система яких і становить міжнародне торгове право — самостійну галузь міжнародного економічного права. Таким чином, міжнародне торгове право є основним нормативним регулятором відносин, які виникають у сфері міжнародного торгового співробітництва.

    При розгляді системи міжнародного економічного права зверталася увага на те, що його Особлива частина об'єднує систему правових норм і принципів, які регулюють міжнародну торгівлю, міжнародні валютні відносини, міжнародні перевезення та інші важливі напрями міжнародного економічного співробітництва.

    Таким чином, міжнародне торгове право — це система норм і принципів, яка регулює відносини, що виникають у галузі міжнародної торгівлі, і є складовою частиною міжнародного економічного права. Якщо міжнародне економічне право — галузь міжнародного права, то міжнародне торгове право — його підгалузь.

    Як і будь-яке право, міжнародне торгове право має свої джерела. До них належать:

    · міжнародні договори і, зокрема, міжнародні торгові договори;

    · міжнародні торгові звичаї, в яких відтворена практика міжнародних торгових відносин;

    · судові прецеденти міжнародних арбітражів і судів;

    · національне законодавство країни, якщо воно за згодою держав використовується для регулювання міжнародних торгових відносин;

    · міжнародно-правові акти міжнародних організацій.

    Найпоширенішим і основним джерелом права в цій галузі правового регулювання є міжнародний торговий договір.

    Система міжнародного торгового права складається з окремих інститутів. В них визначені поняття і система міжнародного торгового права; правові принципи здійснення міжнародної торгівлі; система органів, які виконують функції управління міжнародною торгівлею; міжнародні організації у галузі міжнародної торгівлі, міжнародні торгові договори тп угоди; міжнародно-правове регулювання угод у галун зовнішньої торгівлі; міжнародно-правовий режим торгових портів; міжнародно-правовий режим морських, залізничних річкових і повітряних торговельних шляхів; міжнародне правові засоби розгляду торгових спорів.

    Міжнародна торгівля здійснюється на основі принципів, які дістали своє закріплення у багатьох міжнародно-правових документах і, насамперед, у документах Конференції ООН з торгівлі і розвитку (Заключний акт від 15 червня 1964 р.).

    Система загальних основних принципів міжнародної торгівлі включає в себе 14 наступних принципів:

    1. торгові відносини базуються на основі поваги до принципу суверенної рівності, самовизначення народів і невтручання у внутрішні справи інших держав;

    2. недопущення дискримінації, що може здійснюватись у зв'язку з приналежністю держав до різних соціально-економічних систем;

    3. кожна країна має суверенне право на вільну торгівлю з іншими країнами;

    4. економічний розвиток і соціальний прогрес мають стати загальною справою усього міжнародного співробітництва, сприяти зміцненню мирних відносин між країнами;

    5. національна і міжнародна економічна політика повинна бути спрямована на досягнення міжнародного поділу праці відповідно до потреб та інтересів країн, що розвиваються, і світу в цілому;

    6. міжнародна торгівля має регулюватися правилами, які сприяють економічному і соціальному прогресу;

    7. розширення і всебічний розвиток міжнародної торгівлі залежить від можливості доступу на ринки і вигідності цін на сировинні товари, що експортуються;

    8. міжнародна торгівля має бути взаємовигідною і вестися в режимі найбільшого сприяння, в її межах не повинні застосовуватися дії, які завдають шкоди торговим інтересам інших країн;

    9. розвинуті країни, які беруть участь у регіональних економічних угрупованнях, повинні робити все від них залежне, щоб не завдавати шкоди і негативно не впливати на розширення їх імпорту із третіх країн, особливо країн, що розвиваються;

    10. міжнародна торгівля має сприяти розвитку регіональних економічних угруповань, інтеграції та інших форм економічного співробітництва між країнами, що розвиваються;

    11. міжнародні установи і країни, що розвиваються, мають забезпечити збільшення притоку міжнародної фінансової, технічної і економічної допомоги для підкріплення і підтримки шляхом поповнення експортної виручки країн, що розвиваються, 'їхніх зусиль для прискорення свого економічного зростання;

    12. значна частина коштів, які вивільнюються внаслідок роззброєння, повинна спрямовуватися на економічний розвиток країн, що розвиваються;

    13. державам, які не мають виходу до моря, необхідно надати максимум можливостей, які б дали їм змогу подолати вплив внутріконтинентального положення на їхню торгівлю;

    14. повна деколонізація відповідно до Декларації О ОН про надання незалежності колоніальним країнам і народам є необхідною умовою економічного розвитку і здійснення суверенних прав країн на природні багатства.

    Конференція виробила і рекомендувала ряд спеціальних принципів, які визначають міжнародні торгові відносини і торгову політаку і сприяють розвитку зовнішньої торгівлі. Переважно вони спрямовані на підтримку країн, що розвиваються. Деякі правові принципи міжнародної торгівлі були вироблені і другою сесією Конференції з торгівлі і розвитку (Делі, 1968р.).

    Література

    Фолсом Р. X., Гордон М. У., СпанголДж. А. Международные сделки — М.: Логос, 1996. - С. 382-401.




    Использовать материалы реферата Правовий статус держави як суб’єкта міжнародного права, можно только с указанием активной гипперсылки на ваш ресурс, оставте пожалуйста отзыв о реферате:
    Отзывы Оставить отзыв

    Ваше имя:
    Отзыв:
    Защитный код
    Введите этот защитный код


     
     
     
     
     
     


     
    2007-2014 Разработка сайта - "Знания 2006"