|
|
|
 |
 |
 |
| Вірний - Чабанівський Михайло |
 |
|
Вірний
ВІРНИЙ Те, що того ранку побачив Ігор у сусідньому дворі, дуже схвилювало його. Маленькийхлопчик такого ж віку, як і він сам, стьобав прутиком рябе цуценя, тягаючи його посаду за шнурок. Собача жалібно скиглило, падало, переверталося на траві,намагаючись встигати за своїм довгоногим мучителем. Але той навмисне стрибав черезкущі, бігав поміж деревами, а цуценя, впавши на землю, котилося, ніби клубочокбілих ниток. Серце Ігоря не витримало. Блідий, із стиснутими кулаками, він миттюперехопився через паркан і став перед хлопчиком. - Нащо мучиш?- крикнув він хрипкимголосом.- Покинь! Хлопчик, враженоблимаючи маленькими очима, зупинився. Цуценя, скориставшись з цього, підповзло доніг свого лютого господаря і лизнуло йому литку. Два хлопчики, один рудий, мовсонце, якщо на нього дивитися у закопчене скло, другий з чубчиком в напуск, блідийі рішучий, стояли один проти одного, ладні зчепитися у бійці. Та ось руді віїраптом затремтіли, ворухнулися, очі опустилися вниз. - А чого його жаліти, коли він зайвий.Все одно завтра втопимо у діжці. Спитай он у мами. Ігор ковтнув слину, що давила його загорло, переступив з ноги на ногу. Гнів його минув, і він вже лагідніше сказав: - Нащо ж його топити? Краще віддаймені... - Бери, - погодився рудий хлопчикі подав Ігореві шнурок. - Що мені, жалко? У нас ще красивіший є, з великимивухами... Тарзан. Не тямлячи себе відрадості, Ігор підхопив на руки щеня, яке все тремтіло і тихо скиглило, наческаржилося на когось, кинувся до хвіртки. Та його раптом зупинив рудий. - Е, ні, - сказав він і лукаво примруживсвої маленькі очі. - Даром не дається, адже він не простий, а породистий... - Що ж ти хочеш за нього? - нетерплячеспитав Ігор. Він у цю хвилину ненавидів оцього пихатого мучителя. - Що в тебе є? Ігор зам'явся. Справді, що ж у нього є?Він лише кілька днів, як приїхав з міста до тітки Олі, всі його іграшки лишилисявдома, лише дещо вдалося захопити, коли спішно збиралися на дачу. Перебираючи вдумках те, що він захопив з дому, Ігор проказував: - Пістолет з двома курками, червонийнастільний телефон з поламаною мембраною, Толька, мій братік, поламав, теніснийм'яч... - Неси все це мені, тоді заберешсобаку, інакше не віддам, - категорично заявив рудий і вихопив цуценя з Ігоревихрук.-Бо це не простий дворняжка, а породистий. - Гаразд, почекай мене, язараз,--відповів Ігор. Він кинувся через паркан і за кілька хвилин вже зновуповернувся. В руках у нього були іграшки. - Бери, я згодний, - сказав Ігор і поклав все принесене на траву. Схопивши цуценя, він кинувся додому. Івже тоді, коли він був за парканом, з сусіднього двора почулося: - Як тебе звати? Це питав рудий. Ігор охоче відповів. - А мене Тимком. Будемо гратися? - Будемо,- невпевнено мовив Ігор.- Якщотільки не будеш мучити тварин... - Так яж його вчив бігати! - виправдувався Тимко. Видно, йому було соромно за свійвчинок. - У мене он ластів'яче гніздо, і я не чіпаю яєчок... Хай собі лежать, ятільки подивився кожне і поклав. -Значить, подивився все ж? - строго спитав Ігор. - А ти знаєш, що ластівка можевідкинутися від гнізда, якщо там хтось полазить? Навіть лазити не треба. Онскільки буслів у селі, а на вашій хаті його чомусь немає. Як ти думаєш, чому?Бусли розумні птиці, вони знають людей... Тимко прикусив язика. Він вважав, що оцей "дачник" дурний, мов пень, коли він можевіддати за паршиве щеня всі свої іграшки, але виявилося, що це не зовсім так.Звідки він дізнався, що Тимко минулого року розорив лелече гніздо і хитрі птиціцього року вже не прилетіли сюди? Звідки він, міський житель, знає про ластів'ячіпримхи? А Ігор вже вовтузився з своїмцуценям. Перш за все він випросив у матері стакан молока і нагодував його. Потімзібрав всі дощечки і цурупалки, які валялися біля хати, і зробив для нього .хатку.Яка ж хороша та затишна хатка вийшла! Ігор навіть віконечко там приладнав - якразпід руку потрапила кватирка, що лежала без діла, намостив трави, щоб м'яко булоспати його собаці. - Як його звати? Тимко казав, що всі звали його зайвим, бовирішили утопити. Але ця назва йому не подобалася. Він чимало чув казок відбатька, що собака і - вірний друг людини. Як же вона може бути зайвою? Ні, це непідходить. Вірний, ось як він назве цуценя! Вірний, Вірний... Йому так сподобаласяназва собаки, що він навіть засміявся. -Вірний, Вірний, - покликав Ігор, але цуценя, пригріте сонечком, дрімало, лише вухасторожко ходили, наче дослухалися, чи не йде сюди рудий Тимко, щоб знову починатисвої знущання... * * * Минув тиждень, і Вірного вже не можна було впізнати. Шерсть його заблищала,вирівнялася, ноги витягайся, стали пружними і рівними. Лише вуха, як і раніш,звисали на самі очі, завдаючи клопоту цуценяті. Та згодом праве вухо почалопотроху зводитися догори, коли Ігор кричав; "Вірний, взяти!" Він кидав далеко урічку м'яч, а Вірний, повагавшись і переборовши страх, кидався у воду ішвидко-швидко перебирав лапами, аж поки не схопить зубами м'яч і не винесе його наберег. Та не тільки це вмів робити Вірний. Він навчився робити стопку, без дозволуне чіпав їжі і не рвав пух з каченят, як це робили інші собаки. З ранку допізнього вечора Ігор не розлучався з своїм цуценям, ходив з ним до лісу, вкрамницю, куди мати посилала за сірниками чи сіллю, купатися на ріку, навіть ваптеку, якщо треба було щось принести для меншого братіка Тольки. Вірний ночував усвоїй затишній хатці, але кожного ранку, як тільки Ігор виходив з кімнати, щенязавжди зустрічало його радісним помахуванням хвоста, кидалося до ніг і качалося потраві. Так минав час, і Ігор бувщасливий. Оце маленьке цуценя так припало йому до серця! Коли одного разу Вірнийзахворів і перестав їсти, Ігор за обідом сидів журний і тихий. Мати, зрозумівшипричину цього суму, сказала: - Неподобається все це мені, Ігорю...Невже ти думаєш, що я візьму твого Вірного вмісто? Так що відвикай або віддай комусь. - Мамо, - благальне промовив Ігор. - Вірний такий хороший, такий слухняний... Хібати не бачиш? Мати розсердилася: - Куди ти його візьмеш? На п'ятий поверх?Щоб у хаті мені псиною тхнуло та щоб рвав занавіски? І не думай... Ігор, сяк-так поївши і захопивши дляВірного кілька ласих шматочків, кинувся у двір і вже до самого вечора не відходиввід щеняти. І коли Вірний видужав і знову вони ходили у ліс, до річки, хлопчик тежповеселів і почав краще їсти. Мати тільки зітхала, бачачи, як її син захопивсяцуценям. Батько Ігоря працював на заводіі приїздив на дачу лише в неділю. Якось він, побачивши, що син не відходить відсобаки, сказав: .- Ану зараз перевіримо,що воно за пес. Вірний, на! Він високопідкинув шматочок ковбаси, і Вірний, зробивши стойку, спіймав його і миттюпроковтнув. - Молодець, - задоволенепромовив батько і посміхнувся. - Ану ще раз. Вірний, на! - Вірний і на цей раз непідвів. - Ну що ж, наче нічого собака, зір має чудовий, - похвалив батько. - А чихоробре у нього серце. Ігор аж засяявувесь. - О, він так кидається у воду,наче все життя плавав по морях і океанах! Найглибші місця йому ніпочім! Батько засміявся. - Це ще не все! Ось ми йому зараз екзаменвлаштуємо... По вулиці якраз бігла якасьчорна, худа собака. Побачивши її, батько крикнув: - Вірний, взяти! Вірний, напруживши ноги, весь витягся,вуха його стали сторч, хвіст випрямився. - Взяти, Вірний! - ще раз крикнув тато. І тоді цуценя кинулося попід дошкамипаркана і мужньо напало на чорного цуцика. Але тут сталося несподіване: чорнийцуцик, побачивши, що його атакує якась маленька собачка, зупинився, вишкірив зубиі загарчав. Вірний, вражений спокоєм і зневагою до нього оцього чорного пса, впавголічерева і залащився. Тато схопився за боки і поточився від реготу. - Ось які ми хоробрі... Одне діло хапатим'ясо, зовсім інше йти у бій... - Але жвін ще малий, - ледве не плакав від образи Ігор. - Йому ж всього три місяці... Тище його не знаєш... Тато погладив Ігоряпо голові і, продовжуючи сміятися, сказав заспокійливо: - То нічого, що здав позиції, але жнапав! Уяви собі, кинувся у бій! Це вже добре! З цього дня тато, приїжджаючи з міста,щоразу цікавився Вірним і нишком кидав йому шматочки м'яса чи ковбаси. Тільки одинТимко, спостерігаючи через паркан за Вірним, сердито штурхав свого Тарзана, якийчомусь завжди опускав хвіст, не вмів служити і ніяк не зміг навчитися робити хочбудь-яку стойку. Тимко сердився на себе, що віддав не те цуценя, бо виявилося, щоВірний куди справніший собака. ніж його Тарзан... Не раз Тимко, побачивши Вірногона вулиці чи на луках, кликав його до себе, підманював смачною кісткою,намагаючись затягти у двір, але Вірний тільки помахував хвостом, але на вмовлянняне піддавався. Тимко вже не руйнувавгнізд, хоч і кортіло часом, він навіть шпаківню змайстрував і з допомогою Ігорявстановив її на найвищому бересті. Єдине, що його непокоїло, - це Вірний. Як він,Тимко, міг так проґавити? Це ж треба бути зовсім дурним, щоб віддати таку чудеснусобаку... * ** Та ось скінчилося літо і настав час виїжджати додому. Тато приїхав за ними намашині, мама виносила з хати каструлі, примус, навіть малий братік Толькадопомагав батькам лаштуватися в дорогу. Тільки один Ігор стояв біля машини, сумнопоглядаючи на Вірного. А той все лащився біля його ніг, наче прохав не кидати йоготут, забрати з собою. І коли машина вже була вщерть наповнена домашнім скарбом і вбагажник вже вкладено Толікове ліжко, батько подав команду сідати. Всі посідали,поцілувавшись з тіткою Олею, а Ігор все стояв, наче він і не збирався виїжджати. - Ігоре, - покликав батько, - дорогадалека, сідай швиденько. Ігор мовчав.Тоді батько, висунувшись з машини, сказав нарочито весело і безжурно: - І чого ти губи розквасив? Тітка Олябуде добре доглядати твого Вірного, а наступного літа ми сюди знову приїдемо! От,зажурився козак! Дивина! Ігор мовчав.Серце його стукотіло, душа пломеніла пекучим вогнем. Він дивився на Вірного, і неміг відірвати від нього погляду. - Чого жмовчиш? - знову озвався батько. - Чи ти вирішив остатися тут? Дивина яка, тибач... Ну, віддай цуценя Тимкові, він догляне його. Бач, визирає он у дірку,видно, теж хоче взяти собача... Правда, Тимку? Тимко аж захлинається: - Я вже давно говорив йому, щоб віддав.Крім того, він взагалі мій... А я йому іншого подарую на той рік... Чесне слово,подарую... Найкращого! Я його й пальцем не вдарю, не бійся, Ігоре, я вже нетакий... І ластівок не буду чіпати, і бусликів... Чесне піонерське... - Ні! - раптом сказав Ігор. - Нізащо невіддам тобі Вірного... Хай краще в тьоті. Він кинувся до цуценяти, обняв його за шию, припав лицем до гладенької шерсті.Тьотя Оля заспокоювала племінника, обіцяючи доглянути Вірного, та він нічого нечув. Рвучко підвівся, весь заплаканий, сів у машину. Загув мотор, курява застелилашлях, що вів з села. І тільки улігся нашляху пил, як через паркан перестрибнув Тимко, схопив Вірного і перекинув його усвій двір. Тьотя Оля була в хаті і не бачила цього. Тимко торжествував. Він надівна цуценя шнурок, повів його до вишні, щоб прив'язати. І тут сталося те, чого ажніяк не чекав Тимко. Вірний сіпнув за шнурок, гризнув Тимка за руку і вихоремвикотився з двору. Він щодуху мчав по вулиці, нюхаючи землю, де ще залишилисясліди машини, яка повезла кудись Ігоря. Вірний біг швидко, опустивши морду доземлі, перестрибуючи через вибоїни і калюжі. Йому стало жарко, хотілося пити, алевін не міг зупинитися, щоб сьорбнути з калюжі, він поспішав. Висунувши язика.Вірний біг степовою дорогою; часто дихаючи і пильно стежачи, щоб не збитися зшляху. А Ігор. забившись у куток машини,гірко плакав. Він не був "рюмсою", як звали всі меншого братіка Тольку, але тепер,коли вперше в житті сталося таке горе, він не міг втриматися. Сльози самі лилися зочей. а з грудей виривався стогін. Помітивши стан сина, тато занепокоївся. - Оце таке діло, Ігорю?- перехилився віндо заднього сидіння.- Ти ба яка причина... Дивина... Що ж тут робити? Він глянув на матір, яка вся аж міниласяв лиці, переживаючи за сина, знову сказав якось сумно і гірко: - Дивина, скажу вам... - Якби не п'ятий поверх, - зітхнула матиі погладила сина по голові. Ігор виглянувчерез заднє віконце і раптом скрикнув: -Він, він! Дивіться! По шляху летівВірний. Здіймаючи легку хмаринку пилу, він мчав вперед, де раптом зупиниласямашина, яку він так довго доганяв і яка везла найкращу у світі людину - Ігоря.
|
|
|
|
мині нравиця
Ответить
хороший рассказ...
Ответить