Рефераты, сочинения, ВУЗы, литература
  • главная
  • о проекте
  • добавить работу
  • контакты
  • У Вас в блокноте:
    0 заметок
     
     
     
     
     
    Подарунок на іменини - Коцюбинський Михайло

    Подарунок на іменини


    МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ ПОДАРУНОК НА ІМЕНИНИ     Карпо Петрович Зайчик, околодочний надзиратель, вернувся нарешті з служби додому.Фу-ти! Ну-ти!.. Він був голоден і злий. Скрипів чобітьми, гримав дверима. Базарнілайки і гармидер участка ще клекотіли у ньому, сердито ворушили губи і квадратовелице, налили кров'ю кулак, ще важчий од грубого персня. Ввійшов у світлицю, ляснувпо-офіцерськи лакерованим чоботом в чобіт і з досадою кинув картуз на вікно. Алеод того руху підскочив на лутці жінчин беззубий гребінь і легкий, збитий жмутокбрудного волосся вчепився до рукава.      - Фу-ти!Бардачні звички!..      Сухий, гарячий, весь в поросі,день вже гас за вікном. На столі каламутне біліли дві порожні тарілки, аперекинута ложка ловила у себе червоний відблиск заходу.     - Сусанна!      - Несу! -обізвався з глибин десь низький, осиплий голос.      КарпоПетрович примостився за столом і розщібнув мундир. Йому було душно. Суконний коміртер шию, а кітель ще й досі перуть!.. Вони пе-еруть!.. І ледве стримавсь од грубоїлайки. Нетерпляче пощипував хліб і жував, сопучи носом. Лакеровані чоботи дрібноскрипіли під столом. У дверях з'явилась Сусанна. Прикриваючи парою страви вид,м'який і білий, як з сирового тіста, вона проплила од порога до столу, мов літняхмара, в своїх муслінах, по яких лізли урозтіч якісь безглузді лапаті квітки.     - Мусила гріти... все прохололо...     - А ти б не розкидала своєї куделі по всіх кутках...Сусанна зробила великі очі.      - Де?     Карпо Петрович одігнув палець, ткнув ним назад себе,в вікно, й застиг у гніву вирячкуватих очей та червоного кулака.     - Бардачні звички!..      -Цс... - цикнула жінка на нього, - там Доря.      КарпоПетрович скоса поглянув на щілку в дверях, звідки пробивалося світло, і тепертільки почув дзвінкий хлоп'ячий голос, який безперестанку співав:     - Сім раз по вісім - п'ятдесят шість... сім раз повісім - п'ятдесят шість.      Се його заспокоїло зразу.Нахиливсь над тарілкою і потиху почав сьорбати юшку, обводячи інколи окомсвітлицю.      В кутку, під образами, блимала мертволампадка, з етажерки звисало новеньке гімназичне пальто, ловлячи в ґудзики гострічервоні бліки.      Хіба завтра неділя? Фу-ти, ну-ти! Яквін забув? Завтра ж Дорині іменини...      Сусанна,вип'явши зад у великих лапатих квітках, збирала з помосту своє волосся.     Бардачні звичкиї.. Згадав! Ну, і була в бурдеї, алепотому вони законно звінчались. Хіба з неї не вірна жінка? Раз, правда... Та колиб не вона, коли б не пішла на ніч до поліцмейстера, кис би й досі в писарчуках...А тепер - надзиратель. Дорю в гімназії учать, і сама казначейша у них буває...     Кров заливала Сусанні шию, і тільки зморшки на шиїбіліли, як крейдяні.      Вона сердито вийшла з кімнати.     Карпо Петрович жував і в задумі м'яко тарабанивпучками в стіл.      - Доря!     Доря став на порозі, сірий й незграбний у своїх довгих, аж до підлоги, гімназичнихштанах, а батько дивився на його ноги, негнучкі й грубі, як в слоненяти.     - Тебе сьогодні питали?     - З географії п'ять.      - А ти часом не того... небре-бре?      Доря ображено чмихнув і підняв вгору біластічубки.      - Їй-богу, сам бачив... А Козерогові парувліпили.      - Що се за Козеріг?     - Там один в нас... Дорька Сосновський...     - Віце-губернаторський син?     - Ми його добре сьогодні нам'яли. Аж кров носомпішла...      Карпо Петрович почув холодок під мундиром.Такий знайомий і неприємний, з яким завжди стрічав начальство.     - Дорь-ка! - крикнув він строго. - Руш мені тільки щехоч разок - я тобі дам!..      Фу-ти, ну-ти, господибоже... віце-губернаторський син...      Він підняв палецьв важкому персні і накивав.      Сусанна унесла лампу іприсунула страву. Чоловік не дивився на неї, ще скований здивованням й жахом.     Масна пляма виразно зачорніла при світлі на новенькімсукні мундира.      - Їж... прохолоне... - нагадала йомуСусанна.      Він почав їсти хтиво і неохайне, бризкавсоусом на скатерть і жвякав ротом, а на губах у нього, блискучих й червоних, гралалегка усмішка. Він був задоволений врешті. Те, що його хлопець звався так само, які віце-губернаторський син, що вони разом учились і що Доря зважився бити такепаненя, - сповняло його радісним подивом. От хоч би й він, Карпо Петрович. Вінносив білі погони і шашку, як офіцер... Його боялись, бо міг зробити людям багатолиха... А проте мусив витягатися в струнку та козиряти тому шмаркачеві через тетільки, що був сином його начальства. Який був вія щасливий, коли йому вдалосьодного разу підсадити паничика того у фаетон, а от його Доря... Хе-хе!..     Сусанна тим часом таємничо щось прикривала в кутку наканапі та тривожно поглядала на двері, за якими бубонів Доря уроки.     - Чого ти смієшся?      Вінпошепки розказав їй, що чув од Дорі, і обоє довго осміхались до себе очима.     - Хе-хе!      - Хі-хі!     - Завтра наш Доря кінчав десятий рік... - мрійнообізвалась Сусанна, одкривши зіпсовані зуби, і одігнула ріжок подушки, звідки щосьзаблищало.      - Покажи, Сузя... що там таке? КарпоПетрович піднявся з-за столу, похитався на блискучих од лаку чоботях і підійшов доканапи.      - Цс... - писнула слабо Сусанна, колихнувшиважкими грудьми, і всім м'яким тілом, як тістом, що вилізло з діжі, навалилася наподушку.      - Потому покажу... А ти що йому подаруєш?     Карпо Петрович ляснув у пальці. Фу-ти, ну-ти! Йогонизьке чоло, що забігало у заросль волосся, як мілке плесо у лози, покрилизморшки. Він одкрив рота і трохи подумав.      - Я...     Але Сусанна полохливо замахала на нього руками. ЩеДоря почує!      Доря їм заважав. Вони хотіли, щоб віншвидше йшов спати.      За дверима чулось шелестіннясторінок, ляпання книжкою в стіл і сердите бурчання.     - Чого ти там, Дорик?      Він став на порозі, з чорниломна лобі й на пальцях, і кисло пхинькнув:      - Задачі неможу рішити.      - Фу-ти, ну-ти! От яке горе... Аподай-но сюди задачу, подивимось, що се за звір.     Карпо Петрович потирав руки, як добродушний ведмідь перед уликом меду.     Відставив далеко книжку і читав, наче рапорт:     - Троє купців поділитися мали... Ти уяви собі троєкупців, наприклад - наш Сруль, Іцько і Пінька... Здається не трудно... Другий мавгрошей два рази більше, ніж перший... Розумієш, як перший, а третій стільки, як тідва разом.,. Значить, Пінька мав стільки, як Сруль та Іцько. Ну, зрозумів? Се ждуже просто.      Але Карпо Петрович і сам не вірив, що цетак просто. Він плутав, кричав на Дорю, тицяв грубим пальцем в задачник, наче хтівроздушити всіх трьох купців, і врешті так впрів, що Дорі неприємно було дивитисьна рясні крапельки поту на чолі в батька.      - Ідіотськазадача! Чого вас там вчать! Він з злістю одкинув од себе задачник і піднявсясердитий та збентежений вкрай.      - Як вони мучатьбідних дітей!.. - обурилась палко Сусанна, теж од напруження мокра під хмароюпишних муслінів.      Але Доря раптом блимнув очима,вдарив себе олівцем в лоб і в дві хвилини задовольнив купців.     - Теж арихметик! - напалась на чоловіка Сусанна. - Неміг розділити кілька рублів...      І обняла щасливим окомсіру фігуру сина, чужу неначе в довгих, аж до підлоги, штанах.     - "Арихметик"!.. Мовчала б, коли сказати не вмієш! -буркнув сердито Карпо Петрович. - У мене свої задачі... Побула б хоч раз надіжурстві.      Він навіть забув у замішанні ляснутьпо-офіцерськи чоботом в чобіт.      Вийняв з штанів важкийпортсигар, теж офіцерський, зважив його в руці і закурив папіроску.     Зелене світло од лампи м'яко зливалось з рожевим, щостікало з-під образа у кутку, нові ґудзики на гімназичній шинелі горіли, яксамоцвіти, а синій дим папіроски хвилював легко у теплім затишку хати. Доря зновубубонів за дверима.      Карпо Петрович зняв з етажеркишинелю і м'яв у долоні сукно.      - Матеріал добрий,здається... і пошив непогано... Він любовно погладив шинелю і знову повісив намісце.      - Ах, який Доря смішний! Одягся вранці, наклавкартуз і став на порозі у моїй спальні. А я була ще в сорочці, тільки що встала,та як крикну з переполоху, що хтось чужий увійшов... Потому ми довго сміялись...     - Скільки взяв Шмуль за картуз?     - Рубель двадцять оддала... Божився, що втративтридцять копійок...      - Ах, сучий син... Більше рубляне треба було давати. Де ж той картуз?      Вона подалайому його, знявши обережно з стіни, де висів образ, а він довго любувався новимсріблом листочків - незрозумілим і таємним для нього символом шкільної мудрості.     Потому їх очі стрілись й засяли, порозумівшись безслів.      - Хе-хе! Як, шельма, скоро рішив задачу!     - Хі-хі... і з географії п'ять.     Їх ще більше тішило те, що віце-губернаторський синдістав лиш пару.      Доря прийшов сказати добраніч.     Вони лишились самі.      ТодіКарпо Петрович нетерпляче накинувсь на жінку:      -Показуй, що ти купила?      Але Сусанна і сама вже виймалаз-під подушки дарунок. Опустилась на поміст серед білих хвиль сукні, і під важкимигрудьми у -неї сухо затріщала пружина.      Він теж зскрипом чобіт присів біля жінки, мало не задихнувшись од солодкого запаху пудри зїї лиця.      Нарешті бляшаний пароходик вислизнув з рук іпоплив по помості, поринаючи носом, немов на хвилях, та сповняючи хату гостримдирчанням металу.      - Як, ти думаєш, Карпе, Дорик будерадий?      Карпо Петрович не одповів нічого. Він мовчкистежив за пароходом і, коли той зачепився за ніжку стільця, одчепив та пустивдалі. Потому ще раз накрутив.      - Прийми свій хвіст! -нетерпляче гукав на жінку, коли пароходик ткнувсь носом в її спідницю. -Розсілась!..      Він навіть лазив за ним по помості.     Сусанна сиділа щаслива, одкривши зіпсовані зуби, всяв тінях од широкого кола волосся, на дві третини чужого.     Пароходик дирчав.      ВрештіКарпо Петрович звівся на ноги. Перевів очі од цяцьки на жінку і презирливоплямкнув губами.      - Ет, чорт зна що...     - Як чорт зна що? - здивувалась Сусанна.     - Авжеж... Не пристало йому забавлятись цяцьками.     - Багато ти знаєш поза своїм участком. Ти бподивився, як Доря ще й досі одягає свої ляльки. А він - "чорт знає що"!     Сусанна од невдоволення скисла й осіла, як тісто вдіжі.      - Цікаво, що ти придумав?     Карпо Петрович раптом засяв. Лице його освітила добраусмішка, і тепло спахнули очі.      - Я йому цяцьки неподарую... Я для нього таке придумав...      Він навітьурочисто підняв палець в важкому персні.      - Я длянього таке придумав, що... Фу-ти, ну-ти! Запам'ятає до смерті. Навітьвіце-губернаторський хлопець не зможе того побачить, що я покажу Дорі... Нехай...     - Та не тягни ж бо...      -Нехай має чим згадувать батька. Буде старий - унукам розкаже... От, скаже, був ядитиною ще, а мій покійний батько...      - Карпе! Ну,чому ти не скажеш одразу? Сусанна аж пхинькнула з нетерплячки.     Тоді Карпо Петрович наблизився до неї, витяг червонушию, нащось знизив голос до шепотіння:      - Я повезуйого завтра дивитись, як будуть вішать.      - Ах, ах! -налякалась Сусанна. - Як можна дитину...      - "Дитину,дитину"... - перекривився Карпо Петрович.      Власнедитину. Хіба йому не цікаво? Дитина ще краще затямить. Треба, щоб вона малавраження, щоб в неї лишились згадки на ціле життя. А вона думає як? Гладити поголовці та тримати біля спідниці?      Він вже кричав ісвоїм криком вганяв в м'яке тіло Сусанни свій план.      -Ви-хо-ву-вать треба!..      - Ах, ах! - вона зітхала івитріщала очі на чоловіка. - А може, й справді! Нехай би побачив. Ні, таки справдінехай би... Чи ще доведеться удруге. Скільки є дітей: і в казначейші, і вполіцмейстера... а ніхто не побачить, лиш Доря...     Вона звикла до думки. Подумати тільки: подивитись, як будуть вішать людину. Вона ісама б хотіла. Ах, Дорька, щасливий...      Забувала проДорьку і всі думки звернула на себе. їй було гірко. Прожила на світі до тридцятогороку, а ні разу не довелося нічого такого побачить. Хіба Карпо коли подумав пронеї? Сиди цілий вік в кухні, бабрайся у помиях і ніколи тобі ні приємності, нірозваги...      - А кого вішати будуть? - блиснула вонаочима. Карпо Петрович завагавсь на хвилину і врешті махнув рукою.     - Ну, добре. Ти знаєш, Сузя, мені не вільно про сеговорити. Я тобі скажу, а ти - гляди мені - ша! Ані словечка нікому. Вішаєм жінку,що кинула в губернатора бомбу.      - Ах, ах! Ти її бачив?Молода, гарна? От би цікаво... Голубчику, Карпе... я б... я б збоку де-небудь...Карпо Петрович замахав з ляку руками:      - Фу-ти, ну-ти!Тільки тебе бракує. Мені і з Дорькою трудно...     Сусанна надулась. Завжди отак. Про неї не дбають.     Однак її невдоволення скоро погасло в турботах про Дорьку.     Вони довго радились вдвох з чоловіком, коли будитихлопця, як його одягти, чи пускать до гімназії завтра...     Можна б зробить йому свято.     - Само собою! - розвеселився Карпо Петрович. - Нехайпогуляє!..      Він був у чудеснім настрої. Насвистуваввальс, який тепер щодня грали у цирку, і бив чоботом в чобіт, як полковий офіцер.     - За ката, певно. Яким... - кинула наче про себеСусанна.      - Яким.      - Хто бміг подумать! Виняньчив нашого хлопця... Доря так його любить.     - Розпився, стерво.      Вонавсе більше переймалася чоловіковим планом. Ну і придумав!     Зелена лампа тепло світилась у хаті, як добре серце угрудях, пароходик дрімав на помості, уткнувшись в канапу. Карпо Петрович зіскрипом дриґав ногою в такт своїм думкам, а Сусанна в тихій мирності хати снуваламрії про кращі часи, коли Карпа нарешті оцінять.      І,сповнена радісним почуттям, підійшла стиха до чоловіка та поцілувала в мокре чоло.     - Пора вже спати... завтра треба вставати зарання...Ах, Дорик, щасливий!           * * *     - Одчепись, мамо!      Доряне хтів вставати. Витріщав очі, налякані світлом, і падав знов на подушку. Алеколи мати почала душити його в своїх обіймах і з помосту затріщав пароходик,згадав одразу, що се його день. Тоді він раптом вискочив з ліжка, теплий,золотистий, довгий, на худих стегнах, і присів серед хати над пароходом.     Раптом великі, холодні од умивання руки лягли йому нагруди та ребра і підняли кудись угору, в змішаний запах тютюну і помади, влоскотання шорсткого волосся, теплих батьківських губ. Злегка обдряпаний твердимхолодом ґудзиків і погонів, Доря припав з довір'ям до батька, а коли п'яти йогознову діткнулись помосту, густий голос прогудів м'яко над ним:     - Одягайсь швидше. Зараз поїдем.     Доря підняв на батька очі.     Поїдуть? Куди?      На рибу,може? Тиха річка і босі ноги, якими можна бродить по пісочку... Вудлище - луком ісріблясте мигтіння рибки на волосіні. "Бовть!" - сказала вода, ковтнувшикамінчик...      А може, поїдуть кудись далеко-далеко... уневідомий город. Будуть їхати, їхати, їхати... Дерева будуть кружитись і тікатиназад... Ниви самі підстеляться коням під ноги. Мухи обсядуть блискучі кінськізади, а над головою пищатиме пташка...      Хотів запитатиу батька, але його вже не було.      І раптом ранець,повний книжками, все зіпсував. А гімназія? А уроки?      -До гімназії нині не підеш, Дорик, - зрозуміла його Сусанна.     Він обкрутився на одній ніжці, ляснув себе по стегнахз радісним писком пташки і знову присів над своїм пароходом.     Але його звідти нагнали.     Одягався поспішно, з почуттям свята і існування, з дрижанням кожної жилки одхолодку сорочки й тепла маминих рук, жадний на весь світ, наче горобчик, що всерозкриває пащу в гнізді.      Незащібнутий, з поясом уруці, оббігав весь дім. Коло ґанку куняли звощик і кінь, в кухні пищали котята, встоловій батько допивав чай.      Доря хтів пригорнутисьдо нього, але не смів. Тільки вдячно обняв очима широку спину і парадні погони.     "Оселедець!" - згадав своє прозвище в класі, - і досліз боляче стало за батька, бо то через нього так докучали.     Ранок стояв тихий і теплий, але Дорі звеліли надівативатну шинелю. Грубий комір підпирав йому шию, а мати, вся ще у білім, схиляласьнад ним припухлим од сну лицем і лоскотала збитим волоссям, насилу запихаючиґудзики у нові петлі.      - Ну, пора їхать.     Вулиці були безлюдні. І так чудно було, що ще спалидоми, дерева й баркани, а вони їдуть кудись, невідомо для чого, і тато мовчить.Батькові руки, в білих нитяних рукавицях, важко лежали на держалні шашки, авізникова спина сонно хиталась часами з боку на бік. Минали гімназичний будинок,застиглий в повазі важких колон і чорних холодних вікон. Шкода, що ще так рано ініхто не побачить, як Доря їде у невідомі краї в теплій новенькій шинелі.Прощайте, прощайте! Не вернусь ніколи!.. І позаду лишились би тільки заздріпогляди хлопців, розкриті од сміху роти, повні білих зубів.     З міста спустились в долину, де колеса раптомзатихли, як в воду впали, запахло хлівом, і маленькі доми дрімали, як по оборахкорови.      - Тобі добре сидіти? - поспитав батько, іДоря зловив його погляд на свому гербі, на блискучих од ґудзиків грудях.     Починало вже дніти. Густий запах пізніх гречок ісухої стерні повівав з поля. Воно вже стелило по обидва боки дороги перисті крила,як в метеля, а в зеленому небі родилися голоси.      Землябудилась. Гречка поплила білим пінистим шумом, до ріллі припадали теплими грудьмипташки, а вітер гойдав дивину і волошки. Повні, рожеві, як діти, збуджені зі сну,плили по небі хмаринки, в стерні, певно, вже починали свою роботу жуки, а польовімухи чухали десь лапками живіт та розправляли злежані крила. Чулось невловимедихання життя, рух земних соків, і одвітно обзивалась в Доринім тілі гаряча кров.Куди ще їхать? От злізти б тут, побігать по широкому полю або полежать в траві.     Зійшло б гаряче сонце, і простяглось би по полю, якструни, бабине літо.      Карпо Петрович тривожно поглядавнаперед. Він боявся спізнитись. Його кортіло сказати Дорі, куди вони їдуть.Говорити чи ні? На квадратовім чолі поклались рядками одна на другу дрібненькізморшки, а руки втратили важку непорушність. Ні, не треба казати, нехай сенесподіванка буде. Він любовно обняв Дорю за стан і пригорнув до себе.     Біла візникова кобила помітно кульгала. Підіймалазаднє копито і старалася бігти на трьох. "Ах, стерво, мучить бідну коняку...Фу-ти, ну-ти, не підкував, скотина..." І тут тільки в нім ворухнулось: чи добреробить, що взяв з собою Дорю? Але набігла згадка - і він заспокоївсь. Ще вдитинстві його возили дивитись на розстріл трьох москалів, і ся картина лишилась унього на ціле життя, тоді як другі подібні, які він часто бачив тепер, вже неробили такого враження. Хіба що треба було роздобути дозвіл од директора Дорі.     - Доря! Ти боїшся директора свого?     - Корови?      - Якої корови?- здивувався Карпо Петрович.      - У нас так директорадражнять. Доря надувся, всунув голову в плечі і важно процідив в ніс:     - Пано-ве гімназисти повинні вести себе у менепристойно, ходити до церкви, поважати...      - Ха-ха! -невдержавсь Карпо Петрович. - Як, як? Перед ним встав, наче живий, важкий директор згрубим, застиглим обличчям, налитий тупою пихою по сам картуз і нерухливий, яктільна корова.      - Ах ти, капшук! Як ти смієшдражнитись з свого начальства?      Але Доря не вірив унещирий гнів батька. Він надувся, аж червонів, ставив ноги, наче поліна, і, важнорозчепіривши пальці, гугнявив:      - Тих, що будутьзайматися соціалізмом або ходити по шостій до міста...     - Ха-ха!.. - реготався Карпо Петрович, забувши всякуповагу. - Чисто комедіант!.. Стій! - раптом штовхнув він візника в спину. - Небачиш, приїхав...      Збоку од шляху дві дикі грушітремтіли дрібненьким листом у ранішнім холодку.      -Завертай під груші...      Ще червоний і тремтячий одсміху, Карпо Петрович виліз з дрожки, взяв Дорю за руку і підвів до дерев.     Тоді Доря побачив, що він стоїть над яром, жовтаглина зсувається в нього з-під ніг, на дні. ями чорніють люди, а в густихпередранішніх тінях виразно біліють стовпи.      - Що сетаке?      Йому видалось зразу, що сьогодні народне свято,що ось-ось раптом загра катеринка і загойдаються на гойдалці люди.     Він був розчарований трохи.     Батько міцно стиснув йому руку і глухо, з свистомпереднього зуба сказав:      - Дивися й не пропускайнічого. Старайся, щоб тебе ніхто не помітив. Найкраще сховайся за грушу...     Потому почав спускатися в яр, мигтячи сріблом погоніві обсипаючи шашкою глину, а його руки, затягнені в рукавички, плавали у повітрі,як голуби.      Ранок яснішав. На крайнебі, за яром, легкіхмаринки займались, як од вогню солома, а важкі червоно тліли, наче дубовийвугіль.      На поміст, під соснові стовпи, хтось виліз іпотягнув мотузку, наче хотів дізнатися, чи міцна.      -Яким! - зрадів йому Доря. Йому здалося, що він бачить водянисті, блукаючі очіЯкима, в які так часто дивився, коли ще той носив його на руках.     - А де ж музика?      Однакзамість музики він побачив мундири й холодний полиск рушниць. Батько витягся вструнку, оддавав комусь честь, а його біла у рукавичці рука з зігнутим ліктемнемов тремтіла. Виразно жовтіли наплічники в когось з обох боків безвусого виду, ідва рядки ґудзиків зливались в жовті доріжки. Осторонь стояв піп, мотав лисоюголовою, наче комарів одганяв, і все стелив срібний шовк бороди на сукно чорноїряси, все гладив фіолетові вилоги широких рукавів.     "Молебень?" - подумав Доря.      Йому зробилося скучно, івін почув над головою дрібне, метушливе шептання груші.     Озирнувся на візника. Зігнувшись, звощик копирсавщось в колесі пальцем. Його довга синя сукмана, руда на фалдах, вкривала ноги аждо землі, наче спідниця. Біла коняка дрімала на трьох ногах, зігнувши четверту.     Над головою коротким уриваним писком обзиваласяпташка.      Доря знов глянув в долину. Тепер він помітивжінку серед купи мужчин. Косинка, зв'язана вузликом під бородою, зливалась з їїлицем в одну білясту пляму, а на темній одежі світилися руки, прозорі й молочні,як поночі порохно.      - Приїхав дивитись, паничу? Візникпідійшов ззаду і став недалеко.      - Або що? - обернувсядо нього Доря.      - А нічого - дивись. Виростеш -здасться. В його круглому оці - друге візник зажмурив, - в голосі, в кутках устбуло зачіпливе щось, образливе.      - Молебень будутьправить, Семене?      - Кха! - кахнув Семен. - Молебень,таку його маму... Вони їй справлять молебень...      - Ні,справді, Семене, - прохав його Доря.      Семен мовчав.Глузливий вираз, скрививши йому обличчя, застиг в тверде щось, жорстоке.     Мовчки закотив він полу сукмани під самі пахви,вийняв тютюн і заходився крутити цигарку. Кобила почала мочитись. Семен посвиставїй тихенько, а тим часом потеруха висипалась з цигарки на землю. Скінчившикрутити, він старанно заклеїв цигарку і неймовірно глянув на Дорю.     - Папенька не казали?      -Їй-богу, ні, - заклявся Доря. - Сьогодні, бач, мої іменини, і він...     - Так... на іменини, значить... Ловко придумав. Семензатиснув в грубі і чорні пальці цигарку, а праву руку підняв, обвів нею круг шиї,сіпнув догори, храпнув і засміявся.      - Капут!     - Капут? - витріщив Доря на нього великі й невинніочі.      Тоді візник пояснив:     - Повісять баришню зараз... Молебень, таку їх маму...     Доря почув холодок в тілі.     - Неправда... ти все жартуєш... - почервонів вінодразу.      - Авжеж, жартую...     І знов храпнув, зробивши над головою той самий РУХ.     Щось підкотилось в Дорі під серцем і так недобрерозлилось по руках і ногах.      - Як, зовсім повісять?     Голос перервався у нього, і жаль скривив губи.     - Не зовсім, а тільки доти, поки ноги не перестанутьдригать... - Жбурнув окурок, сплюнув й додав: - Яким справиться скоро... непершинка!      Сонце запалило криваві вогні на цератовімбрилі Семена, а Доря дививсь на Семена з таким холодним жахом, немов не Яким, авізник має зараз вішати жінку з блідим обличчям.      Вголові його раптом пронеслися розмови, які чув вдома... Окремі слова, такі першезвичайні, далекі і неймовірні, як в казці... а тепер все наблизилось і ожило.     Тепер він інакше глянув в долину, на непорушні рядимоскалів, блискучі форми начальства, бліду жінку в білій косинці й соснові стовпи.Все воно злилось в однім слові: "Повісять" - нестерпуче жахливім і дикім.     Тим часом Яким перестав поправляти мотузку - воназлегка гойдалась, - зліз з риштовання і підійшов до жінки. Жінка одвела його рухомхудої руки, блакитної наче, зробила нерівний крок, а далі твердо пішла до стовпів.     "Ось зараз!.. Ось зараз!.." - щось крикнуло в Дорі іопекло, а його ноги самі зігнулись і шугнули в провалля, обсипаючи глину...     Карпо Петрович все поглядав на гору, під груші. Йомучасом здавалось, що він бачить там Дорю, мигтіння ґудзиків на гімназичнім пальті.Знав, що зробив незаконно, взявши з собою хлопця, і потерпав. Ану ж хто побачить?Однак все йшло як слід: москалі тупо стояли, як німий частокіл, товариш прокуроравсе затискав уста та закочував очі, як жертва вечірня, піп поправляв наперснийхрест та гладив свої шовкові вилоги. Яким щось вовтузився довго, неспокійнорозсипаючи погляд водянистих очей. Поліцмейстер стриманим басом робив якісьнепотрібні накази, аби говорити. Карпо Петрович неуважно їх слухав, намагаючисьстримати руку, що тремтіла од ліктя до кінчиків пальців і тарабанила дрібно ввисок. Коли б вже швидше кінець... Коли б вже проплило тих кілька хвилин...     Жінка нащось розв'язала косинку, спустила її на плечіі, струснувши чорним волоссям, рушила з. місця. Карпо Петрович чує, що він холонев напруженій тиші, що в голові у нього, як важка хвиля, колихнулася думка: "ЧиДоря все бачить?" - і проплив образ Сусанни, як вона слухає оповідання сина.     Вже жінка стояла на риштованні, колихнулася ряса, ізнявся в повітрі хрест. Яким поклав руку на зашморг і забігав навколо очима,брязнули глухо важкі рушниці, наче залізо зітхнуло, а скісний промінь вмачав кінціпіднятих шабель у кров.      І ось тут саме сталось щосьдивне, незрозуміле. Наче камінь зірвався з гори і покотився під ноги. На бігу,круглий і грубий в своїй ватній шинелі, Доря промчався до риштовання, замітаючиполами глину, гублячи синій картуз і розкриваючи широко руки.     Наскочив на жінку і з криком обняв їй коліна.     - Не треба!..      Однесподіванки й крику, що впав, як стріл, поміж ними, люди здригнулись в тривозі іметнули очима угору, на високі стіни яруги, наче звідти йшла на них небезпека.     А Доря все тісніше туливсь до колін, ховаючи стриженуголову в чорній спідниці, і видко було, як здригалися плечі у нього від дитячогоплачу.      - Не треба!.. Не руште!..     Жінка стояла хвилинку - висока, але якась одразузів'яла й нещасна. Потому нагнулась і поклала прозору руку на дитячу головку.     І так усе застигло в німому чеканні: жінка, дитина,москалі і начальство.      Першим опам'ятавсьполіцмейстер.      - Чия дитина? Забрать!..     Він не пізнав голосу свого, але од того грубого крикувсі почули себе вільніше, і кожний намагавсь показати, що він не злякався...     Карпо Петрович кинувсь сповняти наказ, однак почув,що не може. Коліна згинались у нього і мерзли. Він себе переміг і побіг підтюпцемдо дитини, а шашка йому заважала, била та плутала ноги, чужі і без того.     Однак Дорю одірвати було нелегко. Він одбивався всімтілом і наче в нестямі все повторяв з плачем, ще глибше ховаючи голову в тепліколіна:      - Не дам!.. Не хочу!..     Нарешті жінка хитнулась, одділена од дитини. КарпоПетрович поволік сина. По дорозі підняв Дорин картуз, обтер старанно, хочнесвідомо, рукавом глину і поніс так в лівій руці.      -Татку, не треба... татку, не позволяй... - упиравсь Доря, але чуючи, що не вблагаєбатька, підняв кулак вгору й кричав назад себе:      -Якиме! Не смій! Я тебе, стерво...      - Цить! - шипівбатько й тяг його далі.      Аж на горі вдалося Дорівирватись із рук. Він глянув в долину й побачив: в повітрі, осяяна сонцем,гойдалася довга чорна фігура. Покрутилась в один бік - і стала... Потому у другий- і знов спинилась.      Тоді Доря замовк, подививсягостро на батька і хрипло кинув йому в лице:      -Хуліган. Оселедець.      Більше не встиг, бо полетів утраву, збитий кулаком з ніг.           * * *     Вони вертались додому не такі вже парадні. Лакерованічоботи батька покривав пил, рукав мундира був в глині. На новенькій гімназичнійшинелі проти коліна зеленіла трав'яна пляма, а один ґудзик жалібно висів на чорнійнитці. Біла коняка, ще біліша тепер, на сонці, трюхала сумно на трьох ногах. КарпоПетрович не дивився на неї. Сидів, одвернувшись од Дорі, і тупо думав. Він бажавДорі добра, а замість того дістав невдячність. Синова лайка горіла у ньому, начевін на живому випік її. "Хуліган... оселедець..." І хто? Кістка од його кості ікров од крові.      Карпо Петрович намагався думать проінше. Хотів себе запевнити, що у нього були важніші справи, над якими требаподумать. Тепер губернатор напевне вижене з служби, а директор виключить Дорю. Зхолодком в серці він чіплявся за ті неприємні думки, уявляв губернаторський гнів,свої благання, гугнявий директорів голос: "Нам протестантів не треба..." - і чуводночасно, як щось йому заважає, немов камінчик, що попав в чобіт. Отут, підбоком, сиділа його власна дитина, замкнувши ворожнечу у серці, з якимсь правом набатька, на його вчинки, і судила, наче чуже, а їй треба було давати одповідь.Фу-ти, ну-ти!.. Се його дратувало. Не міг же він, батько і поліцейський чиновник,якого боялись навіть дорослі, скорятись та каятись перед якимсь шмаркачем. І вінзнову уперто чіплявся за всякі дрібниці, за розмови з начальством, за неминучісльози Сусанни і навіть за скалічену ногу коняки - "Не підкував, стерво...", - абилиш засипать і заглушити те пекуче і непокірне, що мулило всередині, наче гострийкамінчик...      А Доря, опустившись та впірнувши в тяжкушинелю, тихо схлипував внутрішнім плачем. Перед його очима все ще гойдалась чорнафігура. Раз в один бік, раз в другий... "Чекай, - думав він гірко про батька, -будеш ти знати, як я тобі повішусь... Заберусь на горище, здійму свій пояс, ініхто не побачить..." Йому стало жалко себе. А може б, краще забити Якима? ПрийдеЯким до них на кухню і, як звичайно, засне на лаві.

    Отзывы Оставить отзыв

    Ваше имя:
    Отзыв:
    Защитный код
    Введите этот защитный код


     
     
     
     
     
     


     
    2007-2014 Разработка сайта - "Знания 2006"